Диякон Ігор Кучерук. Історія храму на Руському цвинтарі м. Житомира – церкви святого апостола Іакова, брата Господня по плоті (ч.1)
Історія храму по сучасній вулиці Перемоги, 74 починається з прохання Ольги Федорівни Потьомкіної, яке вона надіслала 17 березня 1833 року на ім’я управляючого єпархією у 1832-1840 роках єпископа Волинського і Житомирського Іннокентія (Сельнокринова):
“Желая увековечить память в Бозе почившего супруга моего – генерал-лейтенанта Якова Алексеевича Потемкина, я имею непременное намерение – на месте, где покоится прах его, на кладбище города Житомира, соорудить одно-престольную каменную во имя святого Иакова, брата Господня, церковь, собственным моим иждивением; снабдив оную в свое время на свой счёт приличным украшением и всеми потребностями для священнослужения.
Почему представляю при сем план и фасад предполагаемой мною к сооружению церкви, на благоусмотрение Вашего Высокопреосвященства, смиреннейше прося, да благословит архипастырская десница Ваша таковое мое предприятие, святительские молитвы да содействуют мне слабой в начинании, продолжении и окончании сего внушаемого мне истинною верою к Создателю мира Богоугодного дела и, малое сие от стяжания моего приношение да принято будет моею жертвою; Повелите Ваше Высокопреосвященство, житомирскому местному духовенству освятить место, на коем я предполагаю соорудить упоминаемый храм, и вместе с тем не оставить почтить меня Вашим благосклонным уведомлением. Генерал-лейтенанша Ольга Федоровна дочь Потёмкину руку приложила”.
Це прохання Ольга Федорівна написала у Санкт-Петербурзі, де тоді жила, передано воно було Преосвященному владиці Іннокентію через обер-прокурора Святійшого Синоду князя Петра Сергійовича Мещерського у Почаїв, де на той час знаходилася Волинська архієрейська кафедра разом з консисторією.
5 квітня це прохання було отримано владикою, а 9 квітня він наклав наступну резолюцію: “Завтра же изготовить и представить к подписанию отношение к г. вице-губернатору с просьбою о немедленном уведомлении, нет ли со стороны гражданской какого-либо препятствия к построению прописанной кладбищенской церкви. О сем же и завтра же потребовать сведения и от духовного правления, а к Его Сиятельству и к госпоже Потёмкиной изготовить и представить к подписанию известительствие о сем распоряжении”.
18 квітня Житомирське духовне правління рапортувало, а 20 квітня віце-губернатор статський радник Іван Афєндік повідомляв, що спорудженню на Житомирському кладовищі кам’яної церкви ніяких перешкод немає.
Тоді була виготовлена храмобудівна грамота і почалося будівництво храму на кладовищі. Він зводився на особисті кошти, за планом і фасадом, запропонованими Ольгою Потьомкіною, котра забезпечила храм “приличным украшением и всеми потребностями для священнослужения”. Будівництво церкви тривало чотири роки. 21 серпня 1837 року, як повідомляло своїм рапортом на ім’я Високопреосвященнійшого Іннокентія Житомирське духовне правління, кладовищенська церква була “совершенно строением и отделкою кончена”. Храм було прикрашено благоліпним іконостасом, вдосталь забезпечено начинням, ризницею й церковними книгами й складено опис майна.
На рапорті духовного правління архієпископ Іннокентій 20 вересня написав: “Отослать в духовное правление святый антиминс для сей церкви, с тем, чтобы протоиерей Сольский освятил ея по чиноположению и отрапортировал так о том”.
24 жовтня 1837 року Свято-Іаковлевська церква була освячена протоієреєм Преображенської соборної церкви Петром Сольським. Храм тоді був невеличким, зовсім не таким, яким ми знаємо його сьогодні. При церкві спочатку було побудовано дерев’яну дзвіницю на двох стовпах. Тільки з часом храм добудували: у 1866 році було прибудовано вівтарну частину (новий престол освячено 15 жовтня 1872 року), у 1882-1884 роках прибудували кам’яну дзвіницю і притвор. Але й на цьому будівництво церкви не припинилось: у 1903 році проводилася добудова західної частини. І тільки з того часу храм набув нинішнього вигляду.
Спочатку церква була приписана до собору, а у 1869 році стала самостійною. “Святейший Синод определением от 6-24 октября 1869 года постановил: назначить к Житомирской кладбищенской Иаковлевской церкви священника с содержанием по 500 рублей в год, в том числе: на жалованье 400 руб. и на наем помещения 100 руб…”.
Першим настоятелем храму став ієрей Михаїл Варваринський, якого було 9 травня 1874 року переведено до житомирської Успенської церкви на місце померлого священика Кирила Шумського. А на місце отця Михаїла був переміщений священик церкви Житомирського тюремного замку ієрей Іполит Липський. Отець Іполит був настоятелем церкви святого апостола Іакова найдовше серед інших житомирських священиків – аж 53 роки. 1 квітня 1890 року він був удостоєний сану протоієрея. Отець Іполит був членом Волинської духовної консисторії, керував справою будівництва Волинської духовної семінарії у Житомирі. Як сказано у документі: “…своими постоянными проповедями и христианскими назиданиями снискал к себе ту глубокую сердечную благодарность, которую питают к нему все прихожане его Святого Храма”.
Спочатку не було приміщень для причту церкви, була тільки “находящаяся на городском кладбище изба”, яка, як писав у своєму рапорті у Волинську духовну консисторію 17 травня 1877 року ієрей Іполит Липський, “не может, по своей ветхости, служить дальнейшее время помещением для кладбищенского сторожа”. Цим рапортом отець Іполит просив “разрешить… постройку новой избы”. Пізніше турботами отця Іполита була побудована нова “изба” для кладовищенського сторожа, а потім і три будинки, у двох із яких проживали члени причту, а у третьому 1887 року було відкрито церковно-приходську школу.
Минав час, община храму жила своїм життям. До общини належали віруючі сусідніх з храмом вулиць і провулків, а також і селяни присілку Соколова Гора. Кількість прихожан із року в рік збільшувалась. Наприклад, у 1884 році було 286 міських прихожан і 192 сільських, а у 1907 році – вже 595 міських і 314 сільських. Принаймні до 1923 року щорічно на свята Богоявлення Господнього і Преполовення відбувалися хресні ходи на річку Кам’янку в присілку Соколова Гора для освячення там води.
25 листопада 1895 року на клопотання Преосвященного Модеста, єпископа Волинського і Житомирського, Святійший Синод вирішив відкрити при Іаковлевській церкві дияконське місце з оплатою 180 рублів у рік. Вчитель кладовищенської церковно-приходської школи Іоанн Прокопович Рабчинський призначається дияконом Свято-Іаковлевської церкви. А 21 січня 1896 року відбулася його хіротонія.
1903 року за рішенням Святійшого Синоду при Свято-Іаковлевській церкві було відкрито “второй штат причта в составе священника и псаломщика” з оплатою 500 рублів у рік: священику – 400 руб. і псаломщику – 100 руб. Цим другим священиком архієпископ Волинський і Житомирський Антоній Храповицький (керуючий єпархією у 1902-1914 роках) призначив Костянтина Миколайовича Лєбєдєва, який щойно закінчив Казанську Духовну академію. 14 вересня 1902 року владика хіротонісував його в диякона, а наступного дня – в священика.
30 березня 1903 року диякон Іоанн Рабчинський Високопреосвященним Антонієм був рукоположений в священицький сан з залишенням його на дияконській вакансії при кладовищенському храмі.
А 3 серпня 1907 року в храмі було освячено новий престол “в честь св. Апостола Иакова, брата Господня по плоти”.
З 1903 по 1923 рік церковним старостою Свято-Іаковлевського храму був Олександр Микитович Король. При ньому церковні доходи збільшилися. Він проявив “особую заботливость о благоукрашении храма”. “За многолетнюю и усердную службу в должности старосты” на представлення настоятеля храму протоієрея Іполита Липського у 1907 році отримав похвальний лист, а у 1915 році був нагороджений срібною медаллю з написом “за усердие” “для ношения на груди на Станиславской ленте”.
У жовтні 1914 року в діючу армію у 15-ий Сибірський стрілецький полк командирується священик на дияконській вакансії Іаковлевського храму Іоанн Рабчинський. І на його місце міг бути допущений тимчасово хтось інший.
Випусник Волинської духовної семінарії Орест Миколайович Бичковський 6 травня 1915 року подає прохання на ім’я Преосвященного Фаддея, єпископа Володимиро-Волинського (прославлений у чині священномучеників, † 1937; пам. 31 грудня), що у той час безпосередньо управляв єпархією, просячи призначити його понадштатним священиком Свято-Іаковлевської церкви. 7 травня владика Фаддей дає згоду, і той відразу ж подає нове прохання – дозволити йому одружитися з дочкою священика Іоанна Рабчинського – Зінаїдою, на що святитель Фаддей дає свій дозвіл.
11 травня у Свято-Іаковлевській церкві відбулося вінчання 21-річного Ореста Миколайовича з 18-річною Зінаїдою Іванівною Рабчинською.
17 травня в Преображенському кафедральному соборі при служінні Божественної літургії святителем Фаддеєм, єпископом Володимир-Волинським, Орест був рукоположен у диякона, а 25 травня там же Преосвященнішим Гавриїлом, єпископом Острозьким, у священика.
Молодий 21-річний ієрей відразу прийнявся за справу пастирського служіння під досвідченим керівництвом настоятеля храму протоієрея Іполита Липського. Отець Орест влаштував у храмі хор і сам управляв ним. Протягом трьох років він без утримання ніс обов’язки священика, але проте одержував кружечні штатного диякона. В історії храму його ім’я буде ще неодноразово згадано.
У березні 1916 року псаломщик-диякон містечка Бережець Кременецького повіту Порфирій Гаскевич, згідно прохання переводиться до Свято-Іаковлевської церкви.
Назад к списку