Диякон Ігор Кучерук. Історія храму на Руському цвинтарі м. Житомира – церкви святого апостола Іакова, брата Господня по плоті (ч.2)
Почався 1917 рік, який перевернув усю наступну історію.
3 січня цього року ієрей Орест Бичковський призначається на священицьке місце до Різдво-Богородичної церкви села Кречевичів Ковельського повіту, яке було в цей час зайнято австрійцями, але залишається, як говорилося в указі, у відрядженні при житомирській Свято-Іаковлевській церкві надалі, до звільнення села Кречевичів від ворога. У Кречевичі отець Орест так і не потрапив, а через декілька днів одержав благословення пастирськи окормлювати інфекційний лазарет всеросійського земського союзу в Житомирі, де виконував треби, продовжуючи служити у Свято-Іаковлевській церкві і керуючи в храмі хором. А 12 червня цього ж року, відповідно до прохання ієрея Ореста, указ про його переміщення в Кречевичі був скасований.
16 вересня на ім’я Преосвященного Фаддея, єпископа Володимир-Волинського, керуючого Волинською єпархією, була подана шестидесяти шестирічним дворянином Гаврилом Георгійовичем Омельницьким така заява: “При Свято-Иаковлевской Кладбищенской церкви города Житомира, где покоится моя дочь Вера, я имею намерение устроить придел во имя Святого Архистратига Гавриила /моего Ангела/, под сводами которого я желал бы иметь место вечного упокоения для себя, моей жены, и покоящихся уже на кладбище моей дочери Веры и внука Игоря.
Для сей цели я жертвую двадцать тысяч /20 000 руб./ рублей наличными деньгами.
Главным строителем, руководителем работ и исполнителем моей воли по постройке и внутренней отделке сего придела, прошу назначить Протоиерея Отца Константина Лебедева, истовыми службами и пастырскими поучениями которого я духовно назидался, посещая кладбищенскую церковь в течении четырнадцати лет.
По усмотрению Отца Протоиерея Лебедева в состав строительной комиссии входят прежде всего некоторые Члены Приходского Совета, а также лица, полезные в сем деле.
В случае моей смерти ранее устройства предполагаемого придела, временно мой прах прошу поставить под церковью в свободном склепе.
По освящении придела желал бы, чтобы во все Воскресные дни, кроме Великого поста, после Вечерни совершался акафист Святому Архистратигу Гавриилу, а в дни смерти моей, моей жены и членов моей семьи – заупокойная Литургия и Панихида.
Испрашивая Ваших Святейших молитв
Остаюсь: дворянин Г. Омельницкий”.
На цій заяві святитель Фаддей в цей же день написав: “Согласен. Господь да благословит доброе дело строителя!”.
27 вересня Гаврило Георгійович передав 20 тисяч рублів готівкою, які скарбник Консисторії Іван Карпович поклав в ощадну касу державного банку на книжку на ім’я Свято-Іаковлевської церкви. Крім того для побудови церкви була заведена ще одна книжка, на яку було перераховано 458 рублів 23 копійки.
Але громадянська війна зашкодила здійсненню благочестивих намірів жертводавця. Вказаний вище приділ влаштовано не було, а Гаврило Георгійович, його дружина Людмила Василівна і дочка Юлія виїхали з Житомира.
Повернувшись із служби в діючій армії, тесть ієрея Ореста протоієрей Іоанн Рабчинський прослужив у Іаковлевській церкві недовго. 12 лютого 1918 року від пороку серця він помирає, а на його місце призначається ієрей Орест Бичковський.
Влітку 1919 року на прохання ігуменії Зимненського жіночого монастиря Аріадни, резолюцією святителя Фаддея, ієрей Орест Бичковський відряджається для служіння в недільні і святкові дні у церкву ікони Божої Матері “Всех Скорбящих Радосте” Житомирського “подворья” Зимненського монастиря. Але відслуживши там два богослужіння, отець Орест не зміг служити там надалі в зв’язку з тим, що повинен був управляти хором у своєму кладовищенському храмі; крім того вісьмидесятип?ятирічний настоятель церкви святого апостола Іакова протоієрей Іполит Липський часто хворів і на другого священика ієрея Порфирія Гаськевича випадало велике навантаження, адже в храмі крім богослужінь було багато треб. Тоді у відповідь на подане святителю Фаддею прохання, отець Орест звільняється від служіння в церкві “подворья” і знову приймається за працю у своєму храмі.
З 1921 року на ієрея Ореста Бичковського випали і господарчі турботи, він підписував документи замість настоятеля, як в. о. настоятеля.
У лютому 1921 року в Житомирський губернський відділ управління волгубвиконкому був поданий для реєстрації і затвердження “Устав приходской Общины Свято-Иаковлевской кладбищенской церкви города Житомира”. Проте цей статут був зареєстрований не відразу, а тільки 9 вересня цього року, після внесення в нього поправок.
З заяви ієрея Ореста Бичковського, датованої 7-м липня 1921 року, видно, що будинки, які знаходяться на території кладовища, як і саме кладовище, тоді знаходились у віданні комунгоспу.
У вересні 1921 року відбувалася “передача” кладовищенського храму прихожанам. Тоді було складено опис церковного майна і договір, вибрано уповноважених прихожан у кількості шести осіб, і уповноваженим – помічником завідуючого ліквідаційного підвідділу Волинського губернського революційного комітету було здійснено передачу храму і проведено перевірку опису майна.
5 травня 1922 року в церкві святого апостола Іакова здійснювалося вилучення церковних цінностей. Губернська комісія допомоги голодуючим забрала срібні чашу, хрест, дискос і звіздицю, зняла ризи з двох ікон і 16 кусків срібла з Євангелій.
27 травня по узгодженню з губернською комісією допомоги голодуючим, замість однієї ризи з шанованої ікони Божої Матері “Скоропослушниці”, яку хотіли вилучити, було передано зібраних парафіянами різних срібних речей, лому загальною вагою 10 фунтів, і монет вартістю 84 карбованці 30 копійок. Але 11 липня цього ж року риза з ікони вагою 9 фунтів комісією все ж була вилучена.
А вже 26 липня при внесенні трьохсот крб. за перереєстрацію, ста п’ятидесяти крб. на користь голодуючих, 200 крб. гербового збору і поданих попередньо в трьох примірниках статуту, списку членів ради общини і копії опису майна (без вилучених цінностей) було зареєстровано новий “Устав Приходской общины при Свято-Иаковлевской кладбищенской церкви г. Житомира”. Так радянська влада оббирала віруючих.
10 вересня цього ж 1922 року храму святого апостола Іакова було передане майно закритої владою військової церкви святого Архистратига Михаїла на Врангелівці.
З 1923 року головою общини стає ієрей Орест Бичковський.
22 травня 1923 року в приміщенні церкви відбулися парафіяльні збори, на яких розглядались такі питання: обрання парафіяльної ради, доповідь церковного старости про стан храму (необхідність ремонту) і поточні справи – передача кладовища комунгоспом у відання общини та ремонт огорожі навколо кладовища і його утримання в порядку. Наступні парафіяльні збори були проведені 7 жовтня цього ж року. На цих зборах переобрали церковного старосту (було обрано Єрмолая Трифоновича Аніщенка). У склад правління общини тоді входили протоієрей Іполит Липський, священики Орест Бичковський і Порфирій Гаськевич, ієродиякон Діодор (Демчук) та 12 мирян, серед яких був і відомий у місті колишній староста храму Олександр Микитович Король.
Незабаром серед священиків храму з’являється ще один – ієрей Василій Малахов (священносповідник, † 1937, пам’ять 24 березня), рукоположений 4 серпня 1924 року. Владика Леонтій (Филипович) про нього згадував:
“Он был талантливейшим учителем слова Божия и являлся воспитателем многих лиц, окончивших Житомирскую семинарию, ставших впоследствии священниками и епископами… В самый разгар большевизма, когда власть всеми силами и способами устраивала гонения на Церковь, Василий Яковлевич принимает сан священника. Смело и ревностно отец Василий проповедует учение Христово. Авторитет, глубокое уважение и любовь завоевал отец Василий своими проповедями среди прихожан кладбищенской церкви, где он постоянно совершал богослужения.
Как-то в Житомире состоялся организованный большевицкий диспут на тему: “Жил ли Христос?”. На диспут было приглашено много выдающихся священников, в том числе и отец Василий. Докладчиком на диспуте выступил некто профессор Язловский, – молодой, около тридцати лет, человек. Речь его была бледна и переполненный слушателями городской театр безмолвствовал. Но вот выступает талантливейший священник отец Александр Гаврилюк (умер в ссылке), а за ним отец Василий Малахов. Безукоризненный доклад с доказательствами о существовании Христа произвели на слушателей такое сильное впечатление, что отцу Василию была устроена огромная овация, прерываемая только свистом комсомольцев. Отец Василий сделал то, чего не ожидали организаторы диспута. Когда по окончании выступления оппонентов, председатель собрания предоставил слово докладчику, профессору Язловскому, – весь зал поднялся со своих мест и ушел.
Власть имущие запретили отцу Василию совершать богослужения и выслали из Житомира в Белоруссию…” (у листопаді 1926 року).
3 травня 1927 року підвідділ культів адмінвідділу Волинського окрвиконкому під грифом “таємно” повідомляв НКВС, що в Житомирі на цвинтарях (на Руському кладовищі і на Смолянці), молитовними будинками користуються старослов’янські громади (так комуністи називали вірних канонічної Православної Церкви). Статути останніх надіслані для реєстрації й ще не затверджені, в цей же час єпархіальне синодальне управління (обновленці) претендує на користування як храмами, так і цвинтарями, але останні передані в орендне користування старослов’янським релігійним громадам ще в 1925 році терміном до квітня 1928 року. НКВС у відповідь повідомив окрадмінвідділ 19 травня, що передавання кладовищ Житомира в користування окремим особам зі складу синодальних громад до закінчення терміну оренди старослов’янами може бути лише у разі порушення ними умови.
В кінці травня 1927 року новий типовий статут Свято-Іаковлевської православної старослов’янської общини Волинською округовою міжвідомчою комісією був зареєстрований. Статут підписали голова правління ієрей Орест Бичковський, член правління Єрмолай Аніщенко і секретар Микола Шишкін. Община храму разом зі священиками непохитно стояли в Єдиній Соборній і Апостольській церкві, й наміри обновленців провалилися.
Життя церковної общини у 1927 році нерозривно пов’язане з діяльністю Свято-Миколаївського братства. Після того, як 1926 року владою було закрито Ігнатієвську церкву, общиною якої було це братство, котрому також владою було запропоновано саморозпуститися, частина братчиків, сподіваючись знову отримати храм для общини, молилася в Богоявленській та Іаковлевській церквах. В кладовищенській церкві до того ж по четвергах і п’ятницях було дозволено служити братському священику Юліану Красицькому. На богослужіння, які він звершував, і збиралася частина членів нелегально продовжуючого своє існування Свято-Миколаївського братства. Проте це тривало тільки якийсь час, бо пізніше отець Юліан отримав можливість відправляти ранні літургії по неділях і святкових днях у Богоявленському храмі.
22 листопада цього ж 1927 року на дев’яносто четвертому році життя помирає настоятель церкви святого апостола Іакова, брата Господня по плоті, протоієрей Іполит Липський.
З 1931 року і по 28 квітня 1937 року настоятелем церкви святого апостола Іакова був протоієрей Орест Бичковський.
У 1934 році резолюцією Преосвященного В’ячеслава, єпископа Новоград-Волинського, протоієрей Іоанн Сєров був прикомандирований позаштатним священиком до Свято-Іаковлевської церкви, як він сам писав: “вроде регента”. Отець Іоанн залишив свій щоденник, з якого відомо багато цікавих фактів як з історії Іаковлевської церкви, так і з історії єпархії.
Він писав: “Богослужение… до некоторой степени касается меня, так как служащие в сем храме не особенно интересуются этим вопросом, распределяй и руководи как хочешь службой, лишь бы было основное...
[Епископ Вячеслав] служил часто в кладбищенском храме. В момент богослужения он невольно обращал на себя внимание молящихся своим [благоговением]. Служба его была без торопливости, выговор ясный и приятная дикция. Проповеди его были очень удачны: кратки, понятны, просты и иногда очень красивы.
[Вскоре] Епископа Вячеслава перевели в город Сумы Харьковской Епархии. Вместо Вячеслава назначили Епископа Филарета из протоиереев Киевской Епархии. Что можно сказать о новом Епископе? “Да не возглаголют мои уста дел человеческих”.
Богоявленская община приняла Епископа с торжеством. Храм этой общины являлся ведь, как кафедра. С приездом нового Епископа сейчас же началась раздача своего рода дипломатических портфелей. Первый получил Бурчак-Абрамович, второй ставленник Филарета, которого он привез с собою из Киева. Тотчас же пошла ужасная травля на тех священников, которые были близки к Епископу Вячеславу и близко причастны к этому храму.
По проискам Бурчака и его сотрудника Филарет издал распоряжение о том, чтобы никто из священников, не состоящих в штате этой общины, не имел права исповедовать в храме. Раньше, при других Епископах – Аверкии, Леонтии, Вячеславе исповедовали почти все священники города Житомира, оставшиеся без приходов. Это так естественно, потому что каждый из городских священников имел своих прихожан, своих духовных чад, которые должны были поддерживать своего священника, оставшегося при закрытии храма без всяких средств к существованию. Казалось бы, что Епископ первым должен был обратить самое серьезное внимание на такое бедственное положение своих сослужителей. Но Епископ Филарет со своими двумя фаворитами одним взмахом пера лишил последних средств батюшек. Поступок вполне достоин архиерея, но только не христианского, а какого-либо Анны и Каиафы...
Все подробности поступков, распоряжений и событий данного времени нельзя пересказать, чтобы не впасть в грех осуждения. Куда девалось то благоговейное настроение, которое создавала служба Епископа Вячеслава!.. Алтарь кощунственно игнорировался; в нем происходили всякого рода грубые замечания, укоры, перебранки, доходящие до последней непристойности. Я совершенно перестал посещать этот храм, чтобы не волновать мысли и избегать греха осуждения.
6 декабря 1935 года, ровно через год с месяцем после того, как происходила эта недостойная война Христианского Епископа со своими пасомыми, следовательно, тоже христианами, храм Богоявленский по распоряжению властей закрыли. Что может быть печальней такого события! Не нужно глубоко вдумываться, чтобы составить для себя самую печальную картину из жизни христианской церкви в данное время... Господи, порази жестокое сердце мое, да слезами моими омыю грехи моя!
Суббота, 8.12. [1935 года]. На всенощное бдение пришли в Кладбищенский храм потерявшие свой храм Бурчак и Иваницкий. Им не особенно жаль своего храма, но они лишились дохода. Большинство священников во все время, а в данное – особенно, служили в храмах скверного ради прибытка, а не ради приношения жертвы о себе и людских невежествах. Они ревновали за чины и награды, а потому и довели себя до невероятной глубины позора и нищеты”.
З 6 грудня 1935 року, коли було закрито Богоявленський храм, церква святого апостола Іакова стала виконувати функції кафедрального храму. Керуючим єпархією тоді був архієпископ Філарет (Лінчевський), який, проте, проживав не у Житомирі, а в Києві, а Житомир тільки відвідував.
У Житомирі постійно проживав, повернувшись із заслання у липні 1935 року, колишній єпископ Полонський Максим (Руберовський). Він числився заштатним єпископом, богослужінь у храмі не звершував (звершував тільки вдома, на тих квартирах, де жив, куди збиралися й інші священнослужителі), але відвідував богослужіння в Іаковлевській церкві і благословляв священиків перед початком богослужіння і по його закінченні.
В цей час крім настоятеля протоієрея Ореста Бичковського у кладовищенській церкві служили штатні священики – протоієреї Миколай Бурчак-Абрамович, Михаїл Іваницький, Ілля Ніколаєв та архімандрит Аліпій (Янкін) і позаштатні – протоієреї Іоанн Іванов, Іоанн Сєров та архімандрит Поліхроній (Павлович). Хором керував протоієрей Іоанн Сєров.
Община храму жила своїм життям, богослужіння відвідували багато віруючих з міста і навколишніх сіл, храми котрих були закриті. У Житомирі крім того знаходилося близько 200 священнослужителів.
Для наочності наводимо уривки із документів.
“Справка о контрреволюционной деятельности церковников в районах Житомирского округа”:
“Особенную активность проявляет духовенство города Житомира, концентрируемое на кладбищенской церкви по Вильской улице. Эта церковь тайно возглавляется прибывшим с высылки по отбытии наказания за контрреволюционную деятельность епископом Руберовским, каковой пользуясь колоссальным авторитетом в духовном мире, использует всякие молебны и личные встречи с духовенством, с целью агитации их и прихожан за сохранение церкви, предлагая держаться церкви, ссылаясь на то, что обстановка должна скоро измениться и духовенство дождется своего.
Кладбищенская церковь является местом концентрации не только действующего духовенства, но главным образом, безприходных попов и монахов, которых в Житомире насчитывается около двухсот человек. Многие из них попрошайничают и стоя у церкви распространяют среди верующих провокационные слухи о гонении на религию и духовенство.
Приверженцы епископа Руберовского имеют свое влияние не только на взрослое население, но и на школьников”.
У листі подружжя Соколовських до сина протоієрея Іполита Липського Володимира за 12 квітня 1936 року читаємо: “у нас на весь город осталась одна кладбищенская церковь. На Всенощной в церкви было такое скопление народу, что просто происходила давка. Когда святили Пасху, то народ занял все дорожки к кладбищу, просто сказать пройти невозможно было, а священников просящих подаяния больше чем нищих. Люба, когда мы пришли со Всенощной, хорошо выплакалась за этих бедных духовников, на что они бедные перешли”.
У квітні 1937 року секретар Житомирського міськпарткому Жученко повідомляв Київський обком і Житомирський окружком КП(б)У, що у Житомирі діє дві церкви – “Кладбіщенська” (так він назвав храм св. апостола Іакова на Руському кладовищі) і “Смолянська”. Він писав (цитуємо дослівно):
“…значно активізувалось духівництво в місті Житомирі, де по неточним відомостям перебувають більш 300 попів, які прибули з різних режимних прикордонних районів в зв’язку з паспортізацією, а також з силки – після відбуття покарання.
Незначна частина з них служать в 2-х існуючих в Житомирі церквах /Кладбіщинська та Смолянська/, решта попів в церквах служби не мають і працюють на різних об’єктах нового будівництва. Значна частина з них працює на об’єкті шкільного будівництва – чорноробами, а також нічними вартовими на різних підприємствах та організаціях, а частина з них ніщенствують та знаходяться на утриманні родичів.
Все духовенство, яке не має служби в церквах, концентрується навколо кладбищенської церкви та в зв’язку з активізацією їх діяльності ведуть агітацію серед віруючих і вербовку нових членів до громад і за останній час відвідування церкви значно зросло та досягає 500-600 чоловік. На богослуженії в цю церкву приходять віруючи не тільки з міста Житомира, но також з околишніх сел та прикордонних районів.
Серед попів кладбищенської церкви є декілька чоловік, які повернулись з силки після відбуття покарання за контреволюційну діяльність, які висловлюють такі погляди: “местная власть теперь мало интересуется церквою и духовенством, что коллектив кладбищенской церквы являеться тепер крепко сколоченным коллективом”.
Про те, що відбулося далі, дізнаємося із щоденника протоієрея Іоанна Сєрова: “16.4.37 г. Великий четверток. В этот день, день великих страстей Господних, совершилось событие, которое до основания потрясло христианскую верующую душу. В этот день наш православный храм кладбищенский, единственный на весь город, передается обновленцам. Для чего правительству отбирать храмы у так называемых “Тихоновцев” и отдавать их обновленцам? Этот вопрос заслуживает очень большого внимания, большого психологического рассуждения и религиозного анализа. Обновленчество, выродившееся из чрева живизма, есть самый верный авангард безбожия. Эту миссию взяли на себя те же апостолы, которые должны знать тайное местопребывание Христа, заключившееся в Его святом учении – Евангелии, чтобы ни кого иного продавать, а именно Христа, Его учение. Иуда [был] между апостолами до последнего момента: он был так же близок ко Христу, как и прочие апостолы. Следовательно, и обновленцы должны мало отличаться от истинных священников, и должны быть участниками вечери Господней, чтобы исполнилось непреложное слово Господа Иисуса Христа: “И никто от них не погибе, токмо сын погибельный”. Да будет Твоя, Господи, воля!”
З цього часу священики Свято-Іаковлевського храму були архієпископом Філаретом переведені у маленьку Свято-Миколаївську церкву на Смолянку. Вже буяли репресії. 13 вересня 1937 року окружним відділом НКВС було заарештовано єпископа Максима (Руберовського). Тоді ж заарештували й архімандрита Аліпія (Янкіна), який тоді служив на Смолянці. Рішенням тройки 17 листопада 1937 року єпископа Максима було засуджено до розстрілу (вирок виконано 23 листопада того ж року). Архімандрита Аліпія також тройка засудила до розстрілу (розстріляний 29 грудня). Подібної долі зазнала більшість священнослужителів: одних засудили до розстрілу, інших, як, наприклад, протоієрея Ореста Бичковського, – на 10 років позбавлення волі. В цьому ж 1937 році у Києві заарештували і 20 листопада за постановою трійки при Київському облуправлінні НКВС УРСР розстріляли архієпископа Філарета (Лінчевського).
Проте у церкві святого апостола Іакова продовжували відбуватись богослужіння. Тут служив, підписавши певну розписку, протоієрей Іоанн Іванов. А у 1939 році до нього додався ще й другий священик ієрей Павло Панасюк. Павло Лонгинович Панасюк до травня 1938 року був директором Соколовогірської школи, виступав проти Бога і Церкви. 25 травня цього року ЖОУ НКВС він був арештований. Але постановою начальника УНКВС Житомирської області від 29 травня 1939 року, справу Павла Панасюка було припинено і 31 травня з-під варти звільнено. І вже незабаром влада реєструє його як священика церкви апостола Іакова. Хто його рукопокладав і коли, не відомо.
Єпископ Леонтій (Филипович), у роки війни керуючий єпархією, згадував: “До немецкой оккупации на 1939 год в городе Житомире была только одна церковь на Вильском кладбище. Такое же положение было по всей Украине. Только существовали храмы, и то по одному в областных городах, а все остальные были закрыты. И при каждом храме было оставлено по два священника, причём они вольно, или невольно должны быть осведомителями в своей области. Неточность с их стороны влекла за собой для них беду”.
Після того, як влітку 1938 року було закрито Свято-Миколаївську церкву на Смолянці, до Іаковлевського храму прийшла монахиня Олімпіада (Степанова), яка знайшла тут надійний притулок. У церковному домі, що в кількох метрах від храму, їй дали кімнату. І з цього часу на багато років її життя нерозривно пов’язане з храмом. Старі прихожани добре її пам’ятають. Крім того, що вона була у храмі псаломщиком, з дитинства чудово знаючи церковний устав, вона ще й турбувалася про порядок у храмі, вишивала, робила гарні квіти з паперу й матерії, мала вишуканий смак і вміла точно передати форму й забарвлення чи то цвіту яблуні, чи троянди, якими до самої своєї смерті прикрашала храм.
В Свято-Іаковлевській церкві з 1942 року служили протоієрей Іоанн Сєров (настоятель), ієрей Феодот Теслюкевич та диякон Павло Фещенко.
Феодот Артемович Теслюкевич Преосвященнішим Леонтієм (Филиповичем), єпископом Бердичівським, 8 січня 1942 року був хіротонізований на диякона й тоді ж призначений штатним дияконом Свято-Іаковлевської церкви, де служив, одночасно виконуючи обов’язки протодиякона при єпископі Леонтії. 14 січня отримав благословення на носіння подвійного протодияконського ораря. 3 червня 1942 року владика Леонтій рукоположив його на священика й призначив у Преображенський собор, звідки через місяць перевів у Свято-Іаковлевську церкву другим священиком.
Павло Прокопович Фещенко в сан диякона був рукоположений у 1941 році єпископом Леонтієм, у 1942 році переведений у кладовищенський храм, одночасно виконуючи обов’язки протодиякона при архієреї. Багатьом житомирянам він ще запам’ятався й тим, що виготовляв штучні квіти (з 1938 по 1941 рік працював квітковим майстром у квітковому магазині Києва).
Хором храму керували поперемінно о. Іоанн і о. Феодот, а коли обидва служили, то монахиня Олімпіада. Частенько у храмі в роки війни служив владика Леонтій. Тоді в багатьох храмах не вистачало співців, й єпископ брав з собою для співу архієрейської служби хористів Іаковлевського храму. В такі дні в кладовищенській церкві співав малий хор.
А ще у війну з вівтарного боку церкви було відкрито підвал-склеп, і там переховувалося багато житомирян, навіть євреї ховалися від розстрілів.
21 липня 1944 року після обрання двадцятки общини та ревізійної комісії, між Житомирською міськрадою в особі уповноваженого її представника і парафіянами було укладено типовий договір, згідно з яким парафіяни прийняли від виконкому міськради в безтермінове безплатне користування одноповерхову кам’яну споруду храму зі сторожкою, яка знаходиться при ній. 12 травня 1945 року общину Свято-Іаковлевського храму зареєстрували.
Ієрей Феодот Теслюкевич служив у храмі другим священиком до 26 грудня 1945 року, коли єпископом Житомирським і Овруцьким Антонієм (Кротевичем), керуючим єпархією у 1944-1946 роках, був призначений настоятелем Богоявленського храму. У 1946 році секретаря єпархіального управління протоієрея Антонія Крижановського Преосвященніший Антоній призначив настоятелем кладовищенської церкви і благочинним приходів міста Житомира. Протоієрей Іоанн Сєров служив другим священиком.
26 вересня 1946 року постановою Житомирського міськвиконкому общині був переданий “в орендне користування терміном на п’ять років один житловий будинок з двома сараями, найближчий за розташуванням чотирьох будинків до кладовищенської церкви в садибі № 64 по вул. Карла Лібкнехта Житомирського православного кладовища”. У цьому будинку жили у різних кімнатах протоієреї Антоній Крижановський і Іоанн Сєров, диякон Павло Фещенко, монахиня Олімпіада.
У 1952 році, коли диякон Павел Фещенко вибув у Київську єпархію, кімната, яку він займав у цьому будинку, перейшла у відання комунгоспу, який розмістив там перукарню. Цього ж року настоятелем храму знову стає протоієрей Іоанн Сєров, духівник Житомирського благочинницького округу.
5 вересня 1957 року на ім’я Високопреосвященнішого Венедикта (Полякова), архієпископа Житомирського і Овруцького (керуючого єпархією у 1956-1958 роках), було подано протоієреєм Іоанном Сєровим прохання, у якому той писав, що на початку його хвороби перед Різдвом він дав слово Його Високопреосвященству відмовитися від настоятельства, але хвороба затягнулася на всю зиму і весну, навесні почав трохи вставати, потім було розпочато ремонт церкви, в липні пофарбували підлогу, у серпні побілили всю церкву, а на початку вересня закінчили фарбування даху. “Окончивши все это, – писав він, – я почувствовал себя морально удовлетворенным, а по сему смиреннейше прошу Ваше Высокопреосвященство освободить меня от должности настоятеля, и быть мне духовником при той же церкви”. На прохання було накладено таку резолюцію владики Венедикта: “Почислить за штат с оставлением его духовником Житомирского округа”, а наступного дня підписано відповідний указ. Разом з тим архієпископу Венедикту було подано прохання від прихожан, яким вони просили настоятелем храму “назначить о. Феодота Теслюкевича, которого мы давно любим и уважаем, как прекрасного духовного руководителя и священника, обладающего как прекрасным голосом, так и административными способностями”. 7 вересня владика Венедикт видав указ про те, що “Феодот Теслюкевич согласно прошению назначается настоятелем Свято-Иаковлевской церкви города Житомира”.
У 1958 році новий настоятель розпочав капітальний ремонт храму, який за приблизними підрахунками єпархіального інженера повинен був обійтися у суму більшу, ніж 85 тисяч карбованців. У храмі було зібрано 20 тисяч крб., єпархією була дана дотація у сумі 15 тисяч, і з валового доходу церковних сум було витрачено 15 тисяч крб. Але це проблему не вирішило, хоч лісоматеріали не купляли, а позичали, й робота проводилась не найманою, а своєю силою і безоплатно. Проектували реставрацію живопису, але в процесі роботи виявились додаткові витрати: на побудову нових трьох кахельних грубок замість простих, а також заміна електропроводки, яка стала вже непридатною, на що було потрібно ще більше 10 тисяч крб. Коштів не вистачало. Існувала заборгованість по зарплаті й єпархіальних внесках. Провели реставрацію внутрішньої частини храму без вівтаря. Про це повідомляв 8 грудня 1958 року Високопреосвященнішого Андрія (Сухенка), архієпископа Чернігівського і Ніжинського, тимчасово з вересня по грудень 1958 року керуючого Житомирською єпархією, настоятель храму протоієрей Феодот Теслюкевич, просячи зняти заборгованість по єпархіальних внесках, на що отримав згоду. А 15 грудня 1958 року о 5 годині ранку в приміщенні церкви виникла пожежа, яка звела всю проведену раніше роботу по капітальному ремонту храму нанівець. Інспектором держстраху було дано страхову оцінку у розмірі 76476 крб. І знову заново розпочали капітальний ремонт храму…
10 лютого 1959 року о 4 годині дня упокоївся заштатний протоієрей Іоанн Сєров, колишній настоятель Свято-Іаковлевської церкви і духівник Житомирського благочиння.
У 1960 році прихожани вітали колишнього настоятеля кладовищенського храму протоієрея Ореста Бичковського, який був призначений другим священиком Свято-Іаковлевського храму. До 1947 року він знаходився у Виправно-трудовому таборі. 28 червня цього року його було звільнено. До 1950 року він служив у Свято-Димитрівській церкві села Кам’янка, а з 1950 по 1951 рік – у Георгієвській церкві села Піски Житомирського району. З квітня 1951 по 1960 рік служив у Свердловській єпархії.
Регулярно відбувалися засідання двадцятки, де обиралася церковна рада у складі старости, помічника старости і скарбника та ревізійна комісія – також у складі трьох чоловік. Обрані церковна рада та ревізійна комісія потім реєструвалися уповноваженим Ради у справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР по Житомирській області. Богоборча влада з ціллю перешкодити нормальному життю церковних громад, у 1961 році впровадила нетрадиційний устрій життя парафій. Влада змусила Священний Синод прийняти постанову за № 7 від 18 квітня 1961 року, згідно якої віддання церковним майном переходило від настоятеля до церковної ради. Це ставило священика в залежність від церковної ради. В Іаковлевській церкві передача церковного майна настоятелем протоієреєм Феодотом Теслюкевичем церковній раді відбулася 30 жовтня цього ж року.
1 листопада 1962 року протоієрея Ореста Бичковського було переведено у Преображенський кафедральний собор настоятелем, а другим священиком у храмі з цього часу служив протоієрей Ростислав Прохорець, якого 1 березня 1965 року Високопреосвященніший Євменій (Хорольский) призначив тимчасово настоятелем Свято-Миколаївської церкви на Смолянці. Після того як 15 березня 1965 року протоієрея Феодота було переведено на його прохання у кафедральний собор, 10 квітня 1965 року від церковної ради і прихожан Свято-Іаковлевської церкви владиці Євменію була направлена заява, у якій вони просили повернути отця Ростислава в кладовищенську церкву, що й було зроблено. 15 листопада 1966 року протоієрей Ростислав Прохорець став настоятелем церкви святого апостола Іакова.
20 серпня 1965 року диякон Петро Костюк подав на ім’я архієпископа Євменія прохання призначити його у штат кладовищенського храму, на що була накладена наступна резолюція “Не возражаю”. Того ж дня був виданий відповідний указ. 13 вересня 1965 року диякон Петро Костюк подав прохання на ім’я владики рукоположити його на священика Свято-Іаковлевського храму, “так как этого хотят церковный совет и прихожане вышеуказанной церкви”, резолюція була така: “подготовить к рукоположению на 19. 09. 1965 года”. 24 вересня 1965 року владика Євменій видав указ про те, що “рукоположенный в сан иерея Костюк Петр Федорович назначается третьим штатным священником Свято-Иаковлевской церкви города Житомира”.
25 серпня 1967 року упокоївся архієпископ Житомирський і Овруцький Євменій (Хорольський), якого 27 серпня було поховано у склепі під алтарною частиною Іаковлевського храму.
18 лютого 1969 року Преосвященніший Палладій (Камінський), який управляв кафедрою з 1968 по 1977 рік, протоієрея Савву Якимчука, настоятеля Різдво-Богородичного храму міста Чуднова, перевів у кладовищенську церкву, а протоієрея Ростислава Прохорця призначив на його місце.
29 травня 1970 року на 83-му році життя упокоївся багаторічний трудівник Іаковлевського храму Іван Григорович Свербило, який будучи сліпим, чудово співав басом на криласі кладовищенської церкви, уловлюючи піснеспіви на слух.
16 вересня 1970 року архієпископ Палладій знову перевів протоієрея Савву Якимчука у Чуднів. Церковна рада і прихожани просили владику “не забирать священника о. Савву Якимчука”. Проте це прохання залишилось безрезультатним. 2 грудня 1970 року владика призначив настоятелем храму ієрея Петра Костюка “согласно прошению церковного совета и прихожан”.
26 листопада 1971 року монахиня Олімпіада, яка з 1938 року була у храмі псаломщиком, подала владиці Палладію прохання відрахувати її за штат і виклопотати призначення їй пенсії, на що була дана відповідна резолюція. Проте, не дивлячись на хвороби і вік, матушка Олімпіада трудилась при церкві, яка стала для неї останнім життєвим притулком, аж до дня своєї кончини 9 липня 1978 року.
З березня 1977 по березень 1979 року протоієрей Петро Костюк перебував в закордонному відрядженні у Канаді, будучи настоятелем храмів РПЦ у цій країні. У зв’язку з цим з 3 травня 1977 року по 1 березня 1979 року виконуючим обов’язки настоятеля Свято-Іаковлевської церкви був ієрей Василій Грищук.
Ось уже більше сорока років община храму під настоятельством протоієрея Петра Костюка живе своїм життям, турбуючись про вчасний ремонт храму, впорядкування найближчої до храму території кладовища. Щорічно на храмове свято св. апостола Іакова, брата Господнього по плоті, відбувається Божественна літургія архієрейським чином.
Назад к списку